Друзі в Facebook  

   

АПОСТОЛЬСЬКА КОНСТИТУЦІЯ
«Pontificalis Romani recognitio»
якою затверджуються нові обряди рукоположення диякона, пресвітера і єпископа

ЄПИСКОП ПАВЛО
Слуга Божих Слуг
на вічну пам’ятку справи

Перегляд Римського Понтифікалу не тіль­ки був оголошений Вселенським II Ватикан­ським Собором1, але й також керу­вався особливими нормами, які цей же святий Собор видав стосовно реструктуризації обрядів Рукоположення, «як щодо церемоній, так і щодо текстів»2.

Проте з-поміж обрядів Рукоположення найперше слід звернути особливу увагу на ті, в яких через таїнство обряду встановлюється у своїх різних ступенях свята Ієрархія: «Так божественно встановлене церковне служіння виконують у різних станах ті, котрі здавна звуться Єпископами, Пресвітерами, Дияконами»3.

Отже в перегляді обрядів Рукоположення, окрім загальних принципів II Ватикан­ського Собору, які регулюють всю літургійну рефор­му загалом, слід взяти до уваги пе­редусім визначне вчення того ж Собору про природу і наслідки таїнства обряду, яке висловлене в Конституції про Церкву; звичайно, це вчення повинно виразитись у самій Літургії у властивий йому спосіб, тому «так треба впорядкувати тексти та обряди, щоб во­ни краще висловлювали те святе, що означають, та щоб і сам християн­ський люд, на­скіль­ки це можливе, міг легко це сприйняти і брати повну, активну і властиву спіль­ній відправі участь»4.

Крім того, Святий Собор навчає: «Через єпи­скопське свячення уділяється повнота таїнства Ру­копо­ложення, яку літургійна тради­ція Церкви і ви­словлювання святих Отців називають верховним свя­щенством, повнотою священного служіння. Тож єпископське свячення разом із завданням освячувати дає також завдання навчати і керувати, яке однак за своєю природою може бути вико­нуване тільки в ієрархічному сопричасті з Главою і членами Колегії. З передання бо, яке передовсім виявляється літургійними обрядами та звичаєм Церкви як Сходу, так і Заходу, виразно виникає, що через покладання рук і слова свячення дається благодать Святого Духа і витискається священна печать, так що єпи­скопи, визначним і видимим способом, стають частиною самого Христа, Учителя, Пастиря і Священика і ді­ють у Його особі»5.

До цих слів слід додати також багато інших визначних доктринальних моментів щодо апостоль­ського правонаступництва єпископів та їхнього священнослужіння і завдань, які, хоча вже містяться в обряді висвячення єпископа, могли би бути краще і більш виразно зазначені. Щоби краще осягнути цю мету, видалося властивим зачерпнути із стародавніх джерел молитву висвячення, яка знаходиться у так званій «Апостольській Традиції Іполита Римського», написаній на початку III століття, і яка понині в біль­шій її частині збереглася у коптській та західноси­рійскій літургії Руко­по­ложення. Таким чином у самий момент хіротонії дається свід­чення згоди поміж східною і західною літургією щодо апостольського служіння єпископів.

Щодо пресвітерів, слід особливо згадати такі слова з документів ІІ Ватиканського Собору: «Пресвітери, хоч і не мають вершини священства, а у виконуванні своєї влади залежать від єпископів, та однак є з ними з’єднані священицьким достоїнством і силою таїнства Рукоположення; на образ Христа, верховного і вічного Священика (пор. Євр 5, 1-10; 7, 24; 9, 11-28), присвячуються, як справжні священики Нового Завіту, проповідуванню Євангелія, пастирству вірних та звершенню богопочитання»6. Також в іншому місці читаємо: «Адже пресвітери через священне Рукоположення і місію, яку отримують від єпископів, поставляються на служіння Христові – Вчителеві, Священикові і Цареві, беручи участь в Його служінні, яким тут на землі Церква Божа будується в народ Божий, у Тіло Христове й у Храм Святого Духа»7. Натомість у пре­світерському Рукоположенні, яке відбувалося згідно з Римським Понтифікалом, бу­ла дуже виразно описана місія і благодать пресвітера як співпрацівника єпископ­ського стану. Проте зда­лося необхідним привести до більшої цілісності весь обряд, який раніше був розділений на різні частини, і краще висвітлити центральну части­ну висвячення, якою є покладення рук та кон­секраційна молитва.

Що ж стосується дияконів, то найперше слід згадати те, що написано в Апостоль­ському Посланні Sacrum Diaconatus Ordinem, виданому Нами як Motu proprio 18 червня 1967 р., а особливо такі слова: «На нижчому ступені ієрархії перебувають диякони, на яких покладаються руки „не для священства, а для служіння” (Constitutiones Ecclesiæ Ægyptiacæ, III, 2). Адже вони, укріплені благодаттю таїнства, служать Божому народові службою літургії, слова і любові, у спіль­ноті з єпископом і його пресвітератом»8. В обрядах же рукоположення дияконів було введено незначні зміни, яких вимагали чи то нове законодавство щодо дияконату як окремого і постійного ступеня ієрархії в латин­ській Церкві, чи то більша простота і ясність обряду.

З-посеред інших документів Верховного Магістеріуму, які стосуються священних ста­нів, на особливу увагу заслуговує Апостольська Конституція Sacramentum Ordinis Нашого Попередника, світлої пам’яті Пія XII, опублікована 30 листопада 1947 року, в якій декларується, що «єдиною матерією священних станів дияко­нату і пресвітерату є покладення рук; і єдиною формою є слова, які окреслюють застосування цієї матерії, адже однозначно виражають сакраментальні наслідки, – тобто владу стану і благодать Святого Ду­ха, – котрі, як такі, прийняті та втілені в життя Церквою»9. Подавши це загальне правило, документ встановлює, яке саме покладення рук і які саме слова становлять матерію і форму кожного свячення.

Оскільки під час опрацювання обрядів треба було додати, пропустити або змінити деякі елементи задля осягнення більшої відповідності стародавнім документам чи біль­шої ясності самих текстів, чи для того, щоб виразніше зазначити наслідки таїнства, вважаємо за необхідне, задля уникнення непорозумінь та неспокою сумлінь, оголосити, які саме частини оновлених обрядів належать до сутності та­їн­ства. Отже, Нашим верховним Апостольським авторитетом вирішу­ємо і постановляємо наступне щодо матерії і форми кожного висвячення.

У висвяченні дияконів матерією є покладення рук єпископа на кожного кандидата, яке відбувається у тиші перед Молитвою Висвячення; а формою є слова тієї ж Молитви Висвячення, які належать до сутності таїн­ства, і тому вимагаються до правомочності дії: Просимо, Господи: зішли на них Святого Духа, в котрому нехай будуть укріплені семиликим даром Твоєї благодаті для вір­ного виконання діла служіння.

У висвяченні пресвітерів матерією є також покладення рук єпископа на кожного кандидата, яке відбувається у тиші перед Молитвою Висвячення; а формою є слова тієї ж Молитви Висвячення, які належать до сутно­сті таїнства, і тому вимагаються до правомочності дії: Просимо Тебе, Всемогутній Отче: дай цим своїм слугам гідність пресвітерства; віднови в їхньому нутрі Духа святості; нехай вони виконують прийняте від Тебе, Боже, священно­служіння другого ступеня та прикладом свого життя запроваджують моральність поведінки.

У висвяченні єпископа матерією є покладення на голову обраного рук висвячуючих єпископів або ж лише одного єпископа, головного служителя свячень, яке відбувається у тиші перед Молитвою Висвячення; а формою є слова тієї ж Молитви Висвячення, які належать до сутності таїнства, і тому вимагаються до правомочності дії: І нині пролий на цьо­го обраного ту міць, яка від Тебе ісходить, Духа, який головує і керує, котрого Ти дав своєму возлюбленому Синові Ісусу Христу, котрого Він дарував святим Апостолам, які в різних місцях установили Церкву як Твою святиню, для без­ус­танного поклоніння і слави Твого Імені.

Отже, ці обряди уділення свячень дияконату, пресвітерату і єпископату, зреформовані Радою у справах запровадження Конституції про священну Літургію «за допомогою знавців і за порадою єпископів з різних країн світу»10, Ми Нашим Апостольським авторитетом затверджуємо і постановляємо, що для уділення свячень віднині використовуватимуться ці обряди замість тих, які до цього часу знаходилися в Рим­ському Понтифікалі.

Те, що тут Нами встановлено і прописано, бажа­ємо, щоб віднині і на майбутнє було правомочним і ді­євим, незважаючи на те, що бу­ло постановлено в Конституціях і Апо­столь­ських Директивах, виданих Нашими Попередниками, та на інші приписи, які хоча й заслуговують на особливе згадування, проте мають бути скасовані.

Дано в Римі, при Святому Петрі, 18 черв­ня 1968 р., в п’ятому році Нашого Понтифікату.

ПАПА ПАВЛО VI

1 ІІ Ватиканський Собор, Конституція про Святу Літургію, Sacrosanctum Concilium (далі – SC), n. 25.

2 SC, n. 76.

3 ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція про Церкву, Lumen Gentium (далі – LG), n. 28.

4 SC, n. 21.

5 LG, n. 21.

6 LG, n. 28.

7 II Ватиканський Собор, Декрет про служіння і життя пресвітерів, Presbyterorum Ordinis, n. 1.

8 LG, n. 29.

9 A.A.S. 40 (1948) 6.

10 SC, n. 25.

   

Підкомісія у справах літургійної музики            

   
© Комісія у справах Літургії при Конференції римсько-католицьких єпископів України, 2015 р.