АПОСТОЛЬСЬКА КОНСТИТУЦІЯ
«Pontificalis Romani recognitio»
якою затверджуються нові обряди рукоположення диякона, пресвітера і єпископа
ЄПИСКОП ПАВЛО
Слуга Божих Слуг
на вічну пам’ятку справи
Перегляд Римського Понтифікалу не тільки був оголошений Вселенським II Ватиканським Собором1, але й також керувався особливими нормами, які цей же святий Собор видав стосовно реструктуризації обрядів Рукоположення, «як щодо церемоній, так і щодо текстів»2.
Проте з-поміж обрядів Рукоположення найперше слід звернути особливу увагу на ті, в яких через таїнство обряду встановлюється у своїх різних ступенях свята Ієрархія: «Так божественно встановлене церковне служіння виконують у різних станах ті, котрі здавна звуться Єпископами, Пресвітерами, Дияконами»3.
Отже в перегляді обрядів Рукоположення, окрім загальних принципів II Ватиканського Собору, які регулюють всю літургійну реформу загалом, слід взяти до уваги передусім визначне вчення того ж Собору про природу і наслідки таїнства обряду, яке висловлене в Конституції про Церкву; звичайно, це вчення повинно виразитись у самій Літургії у властивий йому спосіб, тому «так треба впорядкувати тексти та обряди, щоб вони краще висловлювали те святе, що означають, та щоб і сам християнський люд, наскільки це можливе, міг легко це сприйняти і брати повну, активну і властиву спільній відправі участь»4.
Крім того, Святий Собор навчає: «Через єпископське свячення уділяється повнота таїнства Рукоположення, яку літургійна традиція Церкви і висловлювання святих Отців називають верховним священством, повнотою священного служіння. Тож єпископське свячення разом із завданням освячувати дає також завдання навчати і керувати, яке однак за своєю природою може бути виконуване тільки в ієрархічному сопричасті з Главою і членами Колегії. З передання бо, яке передовсім виявляється літургійними обрядами та звичаєм Церкви як Сходу, так і Заходу, виразно виникає, що через покладання рук і слова свячення дається благодать Святого Духа і витискається священна печать, так що єпископи, визначним і видимим способом, стають частиною самого Христа, Учителя, Пастиря і Священика і діють у Його особі»5.
До цих слів слід додати також багато інших визначних доктринальних моментів щодо апостольського правонаступництва єпископів та їхнього священнослужіння і завдань, які, хоча вже містяться в обряді висвячення єпископа, могли би бути краще і більш виразно зазначені. Щоби краще осягнути цю мету, видалося властивим зачерпнути із стародавніх джерел молитву висвячення, яка знаходиться у так званій «Апостольській Традиції Іполита Римського», написаній на початку III століття, і яка понині в більшій її частині збереглася у коптській та західносирійскій літургії Рукоположення. Таким чином у самий момент хіротонії дається свідчення згоди поміж східною і західною літургією щодо апостольського служіння єпископів.
Щодо пресвітерів, слід особливо згадати такі слова з документів ІІ Ватиканського Собору: «Пресвітери, хоч і не мають вершини священства, а у виконуванні своєї влади залежать від єпископів, та однак є з ними з’єднані священицьким достоїнством і силою таїнства Рукоположення; на образ Христа, верховного і вічного Священика (пор. Євр 5, 1-10; 7, 24; 9, 11-28), присвячуються, як справжні священики Нового Завіту, проповідуванню Євангелія, пастирству вірних та звершенню богопочитання»6. Також в іншому місці читаємо: «Адже пресвітери через священне Рукоположення і місію, яку отримують від єпископів, поставляються на служіння Христові – Вчителеві, Священикові і Цареві, беручи участь в Його служінні, яким тут на землі Церква Божа будується в народ Божий, у Тіло Христове й у Храм Святого Духа»7. Натомість у пресвітерському Рукоположенні, яке відбувалося згідно з Римським Понтифікалом, була дуже виразно описана місія і благодать пресвітера як співпрацівника єпископського стану. Проте здалося необхідним привести до більшої цілісності весь обряд, який раніше був розділений на різні частини, і краще висвітлити центральну частину висвячення, якою є покладення рук та консекраційна молитва.
Що ж стосується дияконів, то найперше слід згадати те, що написано в Апостольському Посланні Sacrum Diaconatus Ordinem, виданому Нами як Motu proprio 18 червня 1967 р., а особливо такі слова: «На нижчому ступені ієрархії перебувають диякони, на яких покладаються руки „не для священства, а для служіння” (Constitutiones Ecclesiæ Ægyptiacæ, III, 2). Адже вони, укріплені благодаттю таїнства, служать Божому народові службою літургії, слова і любові, у спільноті з єпископом і його пресвітератом»8. В обрядах же рукоположення дияконів було введено незначні зміни, яких вимагали чи то нове законодавство щодо дияконату як окремого і постійного ступеня ієрархії в латинській Церкві, чи то більша простота і ясність обряду.
З-посеред інших документів Верховного Магістеріуму, які стосуються священних станів, на особливу увагу заслуговує Апостольська Конституція Sacramentum Ordinis Нашого Попередника, світлої пам’яті Пія XII, опублікована 30 листопада 1947 року, в якій декларується, що «єдиною матерією священних станів дияконату і пресвітерату є покладення рук; і єдиною формою є слова, які окреслюють застосування цієї матерії, адже однозначно виражають сакраментальні наслідки, – тобто владу стану і благодать Святого Духа, – котрі, як такі, прийняті та втілені в життя Церквою»9. Подавши це загальне правило, документ встановлює, яке саме покладення рук і які саме слова становлять матерію і форму кожного свячення.
Оскільки під час опрацювання обрядів треба було додати, пропустити або змінити деякі елементи задля осягнення більшої відповідності стародавнім документам чи більшої ясності самих текстів, чи для того, щоб виразніше зазначити наслідки таїнства, вважаємо за необхідне, задля уникнення непорозумінь та неспокою сумлінь, оголосити, які саме частини оновлених обрядів належать до сутності таїнства. Отже, Нашим верховним Апостольським авторитетом вирішуємо і постановляємо наступне щодо матерії і форми кожного висвячення.
У висвяченні дияконів матерією є покладення рук єпископа на кожного кандидата, яке відбувається у тиші перед Молитвою Висвячення; а формою є слова тієї ж Молитви Висвячення, які належать до сутності таїнства, і тому вимагаються до правомочності дії: Просимо, Господи: зішли на них Святого Духа, в котрому нехай будуть укріплені семиликим даром Твоєї благодаті для вірного виконання діла служіння.
У висвяченні пресвітерів матерією є також покладення рук єпископа на кожного кандидата, яке відбувається у тиші перед Молитвою Висвячення; а формою є слова тієї ж Молитви Висвячення, які належать до сутності таїнства, і тому вимагаються до правомочності дії: Просимо Тебе, Всемогутній Отче: дай цим своїм слугам гідність пресвітерства; віднови в їхньому нутрі Духа святості; нехай вони виконують прийняте від Тебе, Боже, священнослужіння другого ступеня та прикладом свого життя запроваджують моральність поведінки.
У висвяченні єпископа матерією є покладення на голову обраного рук висвячуючих єпископів або ж лише одного єпископа, головного служителя свячень, яке відбувається у тиші перед Молитвою Висвячення; а формою є слова тієї ж Молитви Висвячення, які належать до сутності таїнства, і тому вимагаються до правомочності дії: І нині пролий на цього обраного ту міць, яка від Тебе ісходить, Духа, який головує і керує, котрого Ти дав своєму возлюбленому Синові Ісусу Христу, котрого Він дарував святим Апостолам, які в різних місцях установили Церкву як Твою святиню, для безустанного поклоніння і слави Твого Імені.
Отже, ці обряди уділення свячень дияконату, пресвітерату і єпископату, зреформовані Радою у справах запровадження Конституції про священну Літургію «за допомогою знавців і за порадою єпископів з різних країн світу»10, Ми Нашим Апостольським авторитетом затверджуємо і постановляємо, що для уділення свячень віднині використовуватимуться ці обряди замість тих, які до цього часу знаходилися в Римському Понтифікалі.
Те, що тут Нами встановлено і прописано, бажаємо, щоб віднині і на майбутнє було правомочним і дієвим, незважаючи на те, що було постановлено в Конституціях і Апостольських Директивах, виданих Нашими Попередниками, та на інші приписи, які хоча й заслуговують на особливе згадування, проте мають бути скасовані.
Дано в Римі, при Святому Петрі, 18 червня 1968 р., в п’ятому році Нашого Понтифікату.
ПАПА ПАВЛО VI
1 ІІ Ватиканський Собор, Конституція про Святу Літургію, Sacrosanctum Concilium (далі – SC), n. 25.
2 SC, n. 76.
3 ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція про Церкву, Lumen Gentium (далі – LG), n. 28.
4 SC, n. 21.
5 LG, n. 21.
6 LG, n. 28.
7 II Ватиканський Собор, Декрет про служіння і життя пресвітерів, Presbyterorum Ordinis, n. 1.
8 LG, n. 29.
9 A.A.S. 40 (1948) 6.
10 SC, n. 25.