Апостольська конституція 
про таїнство Конфірмації

Павло єпископ
Слуга слуг божих
На вічну пам’ять справи

З милості Христа люди отримують частку у Божій природі, що певною мірою нагадує народження до природного життя, його розвиток і підтримування. Вірні, відроджені Хрещенням, зміцнюються таїнством Конфірмації і в Євхаристії отримують поживу вічного життя. Таким чином вони через таїнства християнського втаємничення все більшою мірою осягають скарби Божого життя і чинять поступ у досконалій любові. Слушно написано слова: “Омивається тіло, щоб душу очистити від бруду, тіло помазується, щоб освятити душу, тіло знаменується, щоб зміцнити душу, покладення рук отінює тіло, щоб душа отримала духовне світло, тіло споживає Тіло і Кров Христа, щоб душа наситилась Богом”¹.

ІІ Ватиканський Вселенський Собор, усвідомлюючи своє завдання, присвятив особливу увагу цим таїнствам втаємничення, розпорядившись, щоб їхні обряди були критично розглянуті і більш пристосовані до розуміння вірних. Оскільки в життя вже впроваджено обряди Хрещення дітей, відредаговані у новій формі на підставі постанови вищезгаданого Вселенського Собору і видані на наш наказ, тепер слід проголосити обряди Конфірмації, щоб ясно проявилась єдність християнського втаємничення.

У минулих роках детально і прискіпливо розглянуто спосіб, яким уділялося це таїнство; особливо дбано про те, “щоб якнайясніше підкреслити зв’язок цього таїнства з цілим християнським втаємниченням”². Зв’язок, що з’єднує Конфірмацію з іншими таїнствами втаємничення, стає не тільки яснішим завдяки тіснішому пов’язанню їхніх обрядів, але й через жести і слова, якими уділяється таїнство Конфірмації. Таким чином обряди і слова цього таїнства “ясніше виражають святі тайни, знаком котрих вони є, а християнський народ, наскільки це можливо, легко може їх зрозуміти і приймати в них участь повно, активно і суспільно”³.

З цією метою ми вирішили переглянути також і те, що належить до самої сутності обряду Конфірмації, під час якого вірні отримують Святого Духа як Дар.

Відомо з Нового Завіту, що Святий Дух супроводжував Христа у виконанні месіанського послання. Ісус після прийняття Хрещення від Йоана побачив Святого Духа, що зійшов на Нього (пор. Мк 1, 10) і залишився на Ньому (пор. Йн 1, 32). Цей Дух закликав Христа, щоб Він, підтриманий Його присутністю і допомогою, явно розпочав свою месіанську діяльність. Коли Він навчав мешканців Назарета, то зазначив, що слова Ісаї “Дух Господній на мені” відносяться до Нього (пор. Лк 4, 17-21).

Христос обіцяв своїм учням, що Святий Дух допомагатиме їм, щоб вони у переслідуваннях давали свідоцтво віри (пор. Лк 12, 12). Напередодні своїх страждань Він обіцяв апостолам, що зішле від Отця Духа істини (пор. Йн 15, 26), який із ними завжди перебуватиме (Йн 14, 16), і з Його допомогою вони свідчитимуть про Христа (Йн 15, 26). Ісус пообіцяв, що після Його воскресіння зійде на апостолів Святий Дух: “Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками” (Ді 1, 8; пор. Лк 24, 29).

І дійсно, у свято П’ятидесятниці Святий Дух чудесним способом зійшов на апостолів, що зібралися з учнями та Марією – Матір’ю Ісуса. Тоді вони так наповнилися Святим Духом (пор. Ді 2, 4), що, натхнені Божою міццю, проповідували великі діла Божі. Петро визнав Святого Духа, який зійшов на апостолів, даром месіанської епохи (пор. Ді 2, 17-18). Тоді були охрещені ті, котрі увірували у вчення апостолів, і вони отримали Дар Святого Духа (пор. Ді 2, 38). З того часу апостоли, виконуючи волю Христа, покладенням рук уділяли неофітам Дар Святого Духа, який доповнив благодать Хрещення (пор. Ді 8, 15-17; 19, 5). Внаслідок цього в Посланні до Євреїв між першими елементами християнської формації згадується вчення про Хрещення і покладення рук (пор. Євр 6, 2). Це покладення рук в католицькій традиції слушно вважається початком таїнства Конфірмації, яке увіковічнює в Церкві благодать Зіслання Святого Духа.

Звідси стає ясним значення Конфірмації для християнського втаємничення, через яке вірні “як члени живого Христа втілювані та уподібнювані до Нього через Хрещення, Конфірмацію і Євхаристію”⁴. На Хрещенні неофіти отримують відпущення гріхів, стають усиновленими дітьми Божими і отримують знамення Христа, завдяки якому вони входять до Церкви як учасники священства свого Спасителя (пор. 1 Пт 2, 5 і 9)⁵. Через таїнство Конфірмації відроджені на Хрещенні отримують невимовний Дар – самого Святого Духа, який їх зміцнює⁶, і, позначені знаменом цього таїнства, “досконаліше пов’язуються з Церквою і таким чином стають ще більш зобов’язаними, як істинні свідки Христа, до поширення і захисту віри словом і вчинком”⁷. І нарешті, Конфірмація пов’язується з Пресвятою Євхаристією⁸, оскільки вже охрещені та конфірмовані вірні участю в Євхаристії є повністю вщеплені в Тіло Христове⁹.

Дар Святого Духа вже з найдавніших часів у Церкві уділявся за допомогою різних обрядів, які, мимо великої кількості впроваджених на Сході та Заході змін, завжди означали передання Святого Духа.

У багатьох східних обрядах ще в старовину Святого Духа уділяли передусім в обряді помазання хризмою, який ще й досі сполучений із Хрещенням¹⁰. Цей обряд дотепер використовується у багатьох Східних Церквах.

Ту частину християнського втаємничення, в котрій виразно розпізнано таїнство Конфірмації, знаходимо в старовинній західній традиції. Після омивання водою Хрещення і перед прийняттям Євхаристії обов’язковим було виконання багатьох обрядів, таких як: помазання, покладення рук і знаменування¹¹, про що свідчать документи¹² і численні свідоцтва Отців Церкви. Тому протягом віків виникнули питання і сумніви, які елементи дійсно належать до сутності Конфірмації. Треба згадати принаймні деякі декларації під час вселенських соборів і формулювання, що містяться у документах пап і які від XIII ст. немалою мірою спричинилися до вияснення значення помазання хризмою, однак так, що не пішло у забуття покладення рук.

Наш попередник, Інокентій ІІІ, написав: “Помазання чола хризмою відповідає покладенню рук, яке інакше називається Конфірмацією, оскільки через неї дається Духа Святого для розвитку і зміцнення”¹³. Інокентій IV, також наш попередник, згадує, що апостоли уділяли Святого Духа “покладенням рук, яке репрезентує Конфірмація, тобто помазання чола хризмою”¹⁴. У визнанні віри кесаря Михайла Палеолога, прочитаному на ІІ Ліонському Соборі, є згадка про таїнство Конфірмації, якого “єпископи уділяють покладенням рук, помазуючи охрещених хризмою”¹⁵. Декрет для Вірмен, виданий Флорентійським Собором, стверджує, що суть таїнства Конфірмації становить “хризма, виготовлена з оливи і бальзаму”¹⁶ і після цитування слів з Діянь апостолів про Петра і Йоана, котрі покладенням рук уділяли Святого Духа (пор. Ді 8, 17), додає: “Замість цього покладення рук у Церкві здійснюється Конфірмація”¹⁷. Тридентський Собор хоча й не мав заміру окреслювати сам обряд Конфірмації, однак називає його святою Конфірмацією хризмою¹⁸. Бенедикт XIV ствердив: “Належить сказати те, що є безсумнівним, тобто: у Латинській Церкві таїнство Конфірмації уділяється, використовуючи святу хризму – тобто олію з оливок, змішану з бальзамом і освячену єпископом, якою служитель таїнства чинить знак хреста на чолі того, хто приймає Конфірмацію, вимовляючи слова формулювання”¹⁹.

Багато вчених богословів, маючи на увазі ці декларації і традиції, відстоювало тезу, що для правомочного здійснення Конфірмації вистачає самого помазання хризмою на чолі, котре супроводжується покладенням руки, однак в обрядах Латинської Церкви завжди було обов’язковим покладення рук на конфірмованого перед помазанням.

Щодо слів обряду уділення Святого Духа, треба зауважити, що ще під час формування Церкви Петро і Йоан, щоб сповнити втаємничення охрещених у Самарії, молилися за них, щоб вони отримали Святого Духа, і тоді поклали на них руки (пор. Ді 8, 15-17). На Сході в IV та V століттях в обряді Конфірмації проявляються певні сліди слів “знамення Дару Святого Духа”²⁰. Слова ці незабаром були прийняті константинопольською Церквою і ще зараз вживаються Церквами візантійського обряду.

На Заході слова обряду, який доповнює Хрещення, не були докладно окреслені аж до дванадцятого і тринадцятого століть. Натомість у Римському Понтифікалі дванадцятого століття вперше з’являється формулювання, котре потім розповсюджується всюди: “Я знаменую тебе знаком хреста і укріплюю хризмою спасіння. В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа”²¹.

З вищенаведеного видно, що хоча й іншим шляхом, але як на Сході, так і на Заході, на першому місці в обряді Конфірмації було помазання хризмою, яке певною мірою віддзеркалює апостольське покладення рук. Оскільки це помазання хризмою у відповідний спосіб означає духовне помазання Святим Духом, якого уділяється вірним, ми пропонуємо затвердити його дійсність та значення.

Щодо слів, які мовляться при Конфірмації, з належною пошаною ми обговорили вартість достойного формулювання, яке використовується у Латинській Церкві; однак ми вважаємо, що вище слід поставити стародавнє формулювання, властиве візантійському обряду, котре виражає Дар самого Святого Духа і згадує Його зішестя у день П’ятидесятниці (пор. Ді 2, 1-3 і 38). Отже, тому ми приймаємо це формулювання, перекладаючи його майже дослівно.

Тому також, щоб відновлення обрядів Конфірмації містило таку ж саму суть сакраментального обряду, ми Нашим Найвищим Апостольським Авторитетом постановляємо, щоб у майбутньому в Латинській Церкві дотримуватись наступної засади:

таїнство Конфірмації уділяється помазанням хризмою на чолі, яке сповнюється покладенням руки і словами: “Прийми знамення Дару – Святого Духа”.

Хоча й покладення рук на вибраних, яке здійснюється з відповідною молитвою перед помазанням хризмою, не належить до суті сакраментального обряду, його треба високо цінувати, оскільки воно належить до цілісності цього обряду і спричиняється до повнішого його зрозуміння. Є очевидним, що це попереджуюче покладення рук різниться від покладення руки, яке супроводжує помазання чола хризмою.

Після встановлення і вияснення всього, що відноситься до суті сакраментального обряду, Ми Апостольським Нашим Авторитетом затверджуємо обряди цього таїнства, відновлені Святою Конгрегацією Божого Культу у порозумінні зі Святими Конгрегаціями Доктрини Віри, Дисципліни Таїнств і Євангелізації Народів у обсязі їхньої компетенції. Латинське видання цих обрядів, що містить нове формулювання, входить в силу відразу після виходу у світ. Видання сучасними мовами, приготовлені Конференціями Єпископів і затверджені Апостольським Престолом, входять в силу в день, визначений цими Конференціями. До кінця 1972 року можна використовувати старі обряди. Від 1 січня 1973 року всі, до кого це відноситься, повинні використовувати тільки нові обряди.

Ми хочемо, щоб наші постанови і приписи у Латинський Церкві мали силу і ефективність без огляду на конституції та апостольські розпорядження, видані нашими попередниками, і на інші приписи, гідні окремої уваги.

Дано у Римі, у святого Петра, дня 15 серпня, в урочистість Успіння Пресвятої Діви Марії, року 1971, дев’ятому нашого понтифікату.

Павло VI, папа

1 Tertullianus, De resurrectione mortuorum, VIII, 3; CCL, 2, p. 931.

2 Пор. Concilium Vaticanum II, Const. Sacrosanctum Concilium, n. 71, A.A.S. 56 (1964), p. 118.

3 Там же, n. 21, p. 106.

4 Пор. Concilium Vaticanum II, Decr. Ad Gentes divititus, n. 36, A.A.S. 58 (1966), p. 983.

5 Concilium Vaticanum II, Const. Lumen gentium, n. 11, A.A.S. 57 (1965), p. 15.

6 Там же.

7 Там же; пор. Decr. Ad Gentes divititus, n. 11, pp. 959-960

8 Пор. Concilium Vaticanum II, Decr. Presbyterorum ordinis, n. 5, A.A.S. 58 (1966), p. 997.

9 Пор. там же, pp. 997-998.

10 Пор. Origenes, De Principiis, I, 3, 2; GCS 22, p. 49 sq.; Comm. In Ep. ad Rom., V, 8

11 Пор. Tertullianus, De Baptismo, VII-VIII: CCL 1, p. 282 sq.; B. Botte, La tradition apostolique de Saint Hippolyte: Liturgiewissenschaftliche Quellen und Forschungen, 39, Mьnster in W., 1963, pp. 52-54; Ambrosius, De Sacramentis, II, 24; III, 2, 8; VI, 2, 9: CSEL 73, pp. 36, 42, 74-75; De Mysteriis, VII, 42: ibid., p. 106.

12 Liber Sacramentorum Romanae Ecclesiae Ordinis Anni circuli, ed. L. C. Mohlberg (Rerum Eccle­siasticarum Documenta, Fontes, IV), Roma 1960, p. 75; Das Sacramentarium Gregorianum nach dem Aachener Urexemplar, ed. H. Lietzmann (Liturgiegeschichtliche Quellen, 3), Mьnster in W., 1921, p. 53 sq.; Liber Ordinum, ed. M. Fйrotin (Monumenta Ecclesiae Liturgica, V), Paris 1904, p. 33 sq.; Missale Gallicanum Vetus, ed. L. C. Mohlberg (Rerum Ecclesiasticarum Documenta, Fontes, III), Roma 1958, p. 42; Missale Gothicum, ed. L. C. Mohlberg (Rerum Ecclesiasticarum Documenta, V), Roma 1961, p. 67; C. Vogel-R. Elze, Le Pontifical Romano-Germanique du dixiиme siиcle, Le Texte, II (Studi e Testi, 227), Cittа del Vaticano 1963, p. 109; M. Andrieu, Le Pontifical Romain au Moyen-Age, t. 1, Le Pontifical Romain du XIIe siиcle (Studi e Testi, 86), Cittа del Vaticano 1938, pp. 247 sq. et 289; t. 2, Le Pontificial de la Curie Romaine au XIIIe siиcle (Studi e Testi, 87), Cittа del Vaticano 1940, pp. 452 sq.

13 Innocentius III, Ep. “Cum venisset”, PL 215, 285. 

14 Innocentius IV, Ep. “Sub Catholicae professione”, Mansi, Conc. Coll., t. 23, 579.

15 Mansi, Conc. Coll., t. 24, 71.

16 Epistolae Pontificiae ad Concilium Florentinum spectantes, ed. G. Hofmann, Concilium Florentinum, vol. I, ser. A., pars II, Roma 1944, p. 128.

17 Там же, p. 129.

18 Concilii Tridentini Actorum pars altera, ed. S. Ehses, Concilium Tridentinum, V, Act. II, Friburgi Br. 1911, p. 996.

19 Ep. “Ex quo primum tempore”, 52, Benedicti XIV Bullarum, t. III, Prati 1847, p. 320.

20 Пор. Cyrillus Hierosolymitanus, Catech. XVIII, 33. PG 33, 1056. 

21 M. Andrieu, Le Pontifical Romain au Moyen-Age, t. 1, Le Pontifical Romain du XIIe siиcle: (Studi e Testi, 86), Cittа del Vaticano 1938, p. 247.